Декілька незлих слів про український кінопрокат

Директор кінотеатру «Жовтень» Людмила ГОРДЕЛАДЗЕ: «Сьогодні, навіть створивши геніальний вітчизняний фільм, ми не вплинемо на уми, і наше кіно, на жаль, у найближчому майбутньому залишиться лише частиною гуманітарної культури, а не масовим мистецтвом, яке доходить до національної аудиторії»

З Людмилою Горделадзе, директором столичного кінотеатру «Жовтень», ми знайомі давно. У своїй справі вона не просто професіонал, а справжній подвижник. «Жовтень» — справа її життя, і вже не перший рік вона самовіддано б’ється за свій кінотеатр із чиновниками і потенційними рейдерами. Людмила Борисівна має чітке уявлення і про стан справ у вітчизняному кіно в цілому. Кращого експерта, який розуміє практичну сторону настільки складної справи, як кіноіндустрія, в Києві знайти складно.

ХРАМИ КУЛЬТУРИ ТА ЦИФРИ

— Почнемо з катастрофи. Ви неодноразово стверджували, що в Україні знищено діяльність щодо показу фільмів. Але кінотеатри працюють і фільми показують.

— Питання в цифрах. Має існувати певний критичний поріг кількості аудиторії. Ми говоримо про кількість екранів, залів. Так от, в Україні — 400 залів, а в Росії — 3200, у Франції — 5500, в США — 40000 екранів. Зрозуміло, що в Росії більше населення — але всього лише втричі, а екранів, виходить, більше у вісім разів. Цим і забезпечується масовість кіно. Сьогодні, навіть випустивши геніальний український фільм, ми не вплинемо на світогляд багатьох глядачів, і наше кіно, на жаль, у найближчому майбутньому залишатиметься лише частиною гуманітарної культури, а не масовим мистецтвом, яке доходить до національної аудиторії.

— Але ж кількість кінотеатрів зростає. Кожен великий торговельний центр будується з кінотеатром.

— Думаю, ви помиляєтеся. По-перше, далеко не кожен. По-друге, з наших 400 залів лише 200 пристосовані для показу в цифровому форматі. А до кінця року фільми припинять виробляти на плівці. Компанії, які випускали плівку, заявили, що припиняють її виробництво. Технологічна революція вже відбулася. Перехід на цифру робить зйомку і показ фільму досконалими, недорогими, ефективними. Так, в торговельних центрах будують мультиплекси з цифровими залами, але навіть там ще залишилися плівкові проектори. А переобладнання залу — дуже серйозна сума для кінотеатру, близько 100000 доларів.

— Що ж робити?

— Було два шляхи. В США залучили дистриб’юторів, які поділилися прибутками з кінотеатрами. В Європі — багатоканальна модель: державний бюджет, кредитування на пільгових умовах, залучення спеціальних фондів; держава так чи інакше бере участь у процесі. Звичайно, допомагають в основному старим кінотеатрам, які там називають автентичними, — таким, як «Жовтень». Мультиплексам допомагати не треба: вони мають голлівудську модель роботи з глядачем, у чомусь цинічну, але водночас фінансово рентабельну. Не даремно в світовому прокаті прибутки від бізнесів, які супроводжують кіно — барів, сувенірів, іграшок, попкорна тощо — перевищили прибутки кінотеатрів від самих фільмів. А старі кінотеатри не можуть собі таке дозволити.

— Чому?

— Тому що це заклади культури перш за все. У Парижі таких більше 100 з 500. У них є свій особливий дух, це храми мистецтва. Вони і були побудовані як палаци — з фойє, із зимовими садами… У наш час, на жаль, це важко утримувати, не віддаючи під інші бізнеси. Прикро не те, що чинять тиск, виганяють — у «Жовтня» й досі є невирішені питання з владою, — справа навіть не в цьому. Просто чиновники прагнуть прирівняти кінотеатр до успішного бізнесу комерційного типу. Всього 6 років тому ми судилися з податковою інспекцією через податок на землю: заклади культури могли його не сплачувати. Ми доводили через суд, що кінотеатр займається саме культурою. Позаминулого року влада нарешті задекларувала у відповідному законі: кінотеатри є установами культури. Це дуже велике досягнення.

— Повертаючись до питання про кількість кінотеатрів і їхню недостатню оснащеність…

— Повільно. Можна запізнитися.

— Ви наполягаєте на тому, щоб у цьому брала участь держава?

— Не наполягаю. Справа не лише в кількості, а й у рівномірному розподілі. Не так, щоб 100 залів із 400 були у Києві, і ще декілька в Одесі та Харкові. Є міста, де взагалі немає кінотеатрів! Кінотеатр виключений з культурного поля. Це сталося не зараз.

— А коли?

— На початку 1990-х кінотеатри передали з державної власності до комунальної. А комунальне означає нічиє. У комунальному секторі головне — заробити, тому що в муніципалітетів багато проблем і потреб: дороги, медицина, ЖКГ тощо. Раптом вони бачать щось успішне. Чом би його не обдерти? Як наслідок, відбулася приватизація або просто знищення. А про те, що кіно працює на перспективу молоді — забули. Основна кіноаудиторія — це молодь. Вони часто все-таки виходять із залу просвітленими. Тому я вважаю, що кінотеатри закривати не можна. Їх стільки було знищено! Останній кричущий приклад — київський кінотеатр «Екран», перетворений на туалет. Ніхто не розуміє, що відбувається. А його просто дерибанять. Там висотку будували. Кінотеатр передали фірмі-забудовнику, щоб вона могла збільшити площу ділянки. Мовляв, коли побудують, то відкриють один зал. Але компанія нічого не побудувала і нічого не відкрила, а кінотеатр стоїть і руйнується.

— Все-таки повернімося до питання кількості. Кінотеатри, звичайно, належать до культурної галузі. Але якщо говорити про їхнє будівництво і роботу, про їхнє технічне переобладнання, то ми зачіпаємо тему бізнесу. А як може нормально існувати бізнес — будь-який бізнес — у наскрізь корумпованій державі? Будь-яка комерція, не пов’язана з владною верхівкою, з перепродажем сировинних ресурсів — збиткова і ризикована. Здається, саме це — головний стримуючий чинник.

— Тут є відразу декілька аспектів. Чи погано всім? Так, погано. Це правда. Чи є якась перспектива, окрім бунту? Напевно, теж є. Бізнес може самоорганізовуватися для виживання, але, на жаль, у нас є великий бізнес, а дрібного немає вже зовсім. Так, ви маєте рацію. У кінотеатрах так само погано, як і в інших місцях. Проте кінотеатр — той рідкісний випадок структури, яка може займатися культурою і при цьому залишатися такою, що самоокуповується. Світовий тренд — це мережі. Кінотеатри, об’єднані в мережі, функціонують успішніше за рахунок уніфікованого репертуару, штату, якості послуг та інших чинників, які в мережі легко контролювати. Цей бізнес не помре ніколи. Навіть у наших умовах.

ДЛЯ КІНОТЕАТРІВ

— Давайте від розмови про екрани перейдемо до того, що на них показується. Я процитую ваш запис у Фейсбуку, що став однією з причин для цього інтерв’ю: «Українському кіно потрібні кінотеатри, кінотеатри, кінотеатри! А ще гроші видавати тільки для фільмів ДЛЯ КІНОТЕАТРІВ! А не для короткого метра, документалки для ТБ і короткометражних мультфільмів. Кіно — це показ у кінотеатрі! Держкіно фінансує немало проектів, а в прокат виходить невелика частина профінансованого!» Але ж фінансування короткометражок дало результати: альманахи молодих авторів виходять у прокат, окремі режисери отримують призи на міжнародних фестивалях.

— Я не можу бути проти фінансування кіна як продукту, який перш за все має потрапляти до кінотеатрів. Для професії — так, фінансування необхідне; але для галузі є лише те, що виходить у прокат. На інших ринках є багатоканальне фінансування. Документальне кіно не може само себе окупити, його треба фінансувати — проте все одно треба зрозуміти, де його будуть демонструвати. Ось у програмі державного фінансування є 600000 гривень на документальний фільм Леоніда Мужука, якого я поважаю, але навіщо це?! 600 тисяч державних грошей на стовідсотково телевізійний фільм тривалістю 52 хвилини! І то, судячи з усього, власне фільм уже давно знято! Ці ж гроші можна дати продюсерові, кінематографістові, він ще знайде і зніме повноцінний фільм для прокату. Я не до конкретного Мужука неприхильна, а до такого штибу розподілу грошей: даємо їх, бо треба підтримати Студію кінохроніки, а Студія кінохроніки — це пані в модних сукнях, яка постійно говорить, що їй нема за що годувати колектив. Так і мені нема за що годувати колектив! Чому їм треба давати? Перевернуто все. Принципи фінансування спотворено від початку, і відсутня хоч якась логіка, окрім корупційної. Телебачення — абсолютно комерційний заклад, хай воно і замовляє такі речі! А нам треба обслуговувати передусім кінотеатри. Ось так народився цей запис. Хай їздять до Канн, репрезентують українське кіно, але нинішнього року це ж цирк, клоунада! Ви хоч бачили, як проходять ті павільйони? 10—15 чоловік від сили там сидить. За рукави хапали, затягували, щоб хтось з іноземців туди зайшов. Ну навіщо ця ганьба? Зробіть кіно, з яким ви виграєте. Зробіть фільм, який би в Україні переглянув хоч мільйон людей, і не в Інтернеті, а в залах! Зробіть це, і тоді я розумітиму, що ви щось робите для кінематографії. А так ви це робите під себе.

ПРИБУТОК

— До речі, а який український фільм приніс вам максимальний комерційний успіх?

— «Тойщопройшовкрізьвогонь» — ми його вже третій раз беремо, зібрав близько 100000 гривень — стільки заробляють блокбастери. Попри всі недоліки, цей фільм дійшов до аудиторії, зацікавив і масового глядача, який прийшов подивитися кіно про історію, і тих, хто цікавиться саме вітчизняним кіно. Ще альманах групи молодих режисерів, про яку ви згадували вище, — «Мудаки. Арабески» — теж узяв у нас 100 тисяч, але це через те, що він ішов у дуже малій кількості кінотеатрів. Розумієте, принцип альманаху не може базуватися тільки на новизні й ні на чому більше. «Жовтень» працює з авторським кіно, у нас є аудиторія для нього. Але якщо авторський фільм випустити хоч би в 10 залах, то аудиторія просто розтечеться. Вона дуже мала.

— В такому разі, які вітчизняні фільми ви хотіли б бачити в прокаті? Історичний жанр міг би бути прибутковим?

— Я людина системного підходу. Кіно не може бути цікавим тільки через приналежність до того або іншого жанру. Неважливо, про що фільм — важливо, як його просувати. Способи просування я знаю по кожній картині. З «Тойщопройшовкрізьвогонь» все вийшло тому, що ми від автора домоглися показу не на кіноплівці і не на цифровій копії, а у так званому HD-форматі, для показу з диска в невеликому залі. Такий формат став навіть для європейських кінотеатрів однією з норм, тому що шлях до глядача на цьому носієві коротший. Наше Держкіно не хоче це розуміти і випускає у двох форматах: кіноплівка та цифра. Я нещодавно була у керівника Держкіно Катерини Копилової, намагалася донести до неї питання формату випуску фільму: «Випускайте українські фільми на НD, ви зможете охопити набагато більшу аудиторію, ніж зараз». І, вже якщо почалася розмова, ще я запитала Катерину Олександрівну, чому й досі Україна не вступила до «Єврімажу» — Міжнародного фонду підтримки спільного кіновиробництва і прокату, вступ до якого передбачено законодавством ще 2002 року. Позитиви від цього вступу: фінансова підтримка на випуск спільних фільмів на суму до 800 тис. євро, гарантований прокат у кінотеатрах країн Європейського Союзу, підтримка кінотеатрів — членів «Європа-сінема» — під час технічного переобладнання, цифровізації. Вступите до «Єврімажу», і на презентації в Каннах буде не потрібно держкошти витрачати! Європейські продюсери самі до нас потягнуться! Відповідь була — грошей немає (для вступу дійсно потрібна сплата першого внеску, невеликого в порівнянні з прогнозованою вигодою). Раніше в Держкіно стверджували, що ми вступимо, якщо Росія подасть приклад. Росія вступила 2011 року і дуже задоволена. А ми?.. Лихі язики стверджують, що ми не вступаємо, оскільки не хочемо «прозорості» кінокошторисів. Чи правда це — не знаю. Проте, схоже, чиновників цікавить не аудиторія, а лише те, як закрити фінансування актом. Ось що неприємно. А залів-то немає! Ми тоді випустили «Тойщопройшовкрізьвогонь» у НD-версії, завдяки цьому він зібрав хорошу касу, і «Аватар» йому не заважав — тримали стільки, скільки був попит. Неважливо, яке кіно — дайте мені найпровальніше, і я вичавлю з нього 3000 доларів з копії. Це стандарт. А скільки копій зробити і в яких кінотеатрах поставити — це майстерність тих, хто цим займається. Прокат — це теж творчість — інтуїція, талант, досвід. Можна в прокаті занапастити і зіпсувати потенційно успішний фільм.

МОВА

— Ще одне актуальне питання — український дубляж. Під час нашої попередньої розмови 2006 року у нас із вами вийшла невелика дискусія із цього приводу. Як ви нині оцінюєте результати запровадження українського дублювання фільмів?

— Я від самого початку ставилася до цього позитивно, тому що це дає роботу людям. Проблема в іншому. Ми, як завжди, йдемо тупиковим шляхом.

— Чому?

— Тому що аудиторія зараз хоче кіна англійською мовою з українськими субтитрами. І це є тільки в дуже невеликій кількості фільмів, які випускають прогресивні дистриб’ютори, що витрачають по 2000 гривень на матрицю. А такі великі й багаті, як B&H («Кінопалац» Богдана Батруха — ДД), наприклад, дають дуже невиразні пояснення з приводу того, чому це не можна зробити навіть на цифрових носіях, де закладено можливість і для закадрового дублювання, і для титрів. У результаті ми втрачаємо значну частину аудиторії, яка хоче дивитися не українською, а мовою оригіналу з українськими субтитрами. Адже в такому варіанті ми зможемо конкурувати з російськомовним інтернет-варіантом. Американське кіно повинне йти англійською мовою. Не говорячи вже про те, що в кіно ходить багато іноземців. У нас активно купують квитки на середу і на суботу, коли «Жовтень» показує титровані версії. Повторюся, я не проти дубляжу, я проти того, що багато дистриб’юторів, щоб скоротити витрати, роблять це неякісно. Для того, щоб щось робилося, спочатку має бути ідея і комунікація довкола неї. Український дубляж багато дав для освоєння нових технологій, дав роботу для професіоналів. А ось у кінотеатрах аудиторія дещо скоротилася. Частина глядачів просто не сприймає кіно українською. Проте це незначна частина — адже кінотеатри відвідує переважно молодь, а для неї це вже не проблема. Аудиторію ми можемо повернути, якщо законодавчо зобов’яжемо кінотеатри показувати фільми в тому варіанті, про який я говорила, — хоча б 5—10 сеансів.

РЕЦЕПТ

— Ми сьогодні багато говорили про пропуски, проблеми і брак. У вас є який-небудь рецепт?

— Маю проект упровадження малих високорентабельних кінотеатрів по Україні в цифровому форматі. У систему входять проектор, комп’ютер-сервер і приставка для показу фільмів у 3D. Для великого залу вартість цього устаткування — 100000 доларів, для малого — до 50000. Що ми отримаємо? Професійний зал місткістю до 100 чоловік. Я розрахувала проект на 2 зали по 80 чоловік. Площа такого кінотеатру — не більше 350 квадратних метрів. Він може бути вбудований у будь-який торговельний центр. Мультиплекси, про які ви говорили, просто плачуть, тому що орендна плата у них висока. А зараз не потрібні великі зали.

— Хіба?

— Розумієте, в тій самій Росії на одному сеансі сидить в середньому 28 чоловік. Навряд чи набагато більші цифри у нас. Навіщо тоді зал на 200 місць? Виходить, вистачить залу на 80—90 місць при 4—5 сеансах на день. Інколи може бути більше, інколи менше — я все розрахувала. Це називається франчайзингова пропозиція, з якою «Жовтень» виступає на ринку. Цифровий кінотеатр на франчайзингу. І для цього державні гроші не потрібні. Необхідні будуть якісь лінії кредитування, лізингу. Проте держава повинна виразно підтримати, дати зрозуміти, що кінотеатри нам потрібні. Муніципалітети мають залучати бізнес. Такий кінотеатр можна буде відкривати, як будь-який бутик — він зможе приносити на місяць приблизно від 10 тисяч доларів чистого прибутку, який дуже швидко окупить вкладення. Маленький кінотеатр, за новою технологією без плівки, професійна хороша якість, недорого — це, я вважаю, оптимальна модель для розвитку прокату в Україні. Я згодна, щоб це розвивалося і без «Жовтня» — аби розвивалося. Буде не від «Жовтня» — але хай буде! Щоб кінотеатрів ставало все більше!

Источник: www.day.kiev.ua